Легенда про створення Любешова
Згідно зі старовинними переказами, засновником першого поселення на території теперішнього Любешова був мисливець на ім’я Любаш, який жив у XV ст. Любаш був слугою шляхтича Верлі, який жив у Турівському князівстві і добре знався із польським князем Сапегою, за сина якого хотів віддати свою доньку Ядвігу. Ядвіга, незважаючи на волю батьків, покохала мисливця Любаша, тому їм довелось втекти далеко від дому та оселитися на березі невеликої річки, оточеної лісами і болотами.
Перша писемна згадка про Любешів від 18 вересня 1484 року (на цей час Любешів перебував під владою Великого Литовського князівства) знаходиться в документі (російською мовою) «Декрет о разделе имений Ольбяза, Любешова, Бискупича и Росного с селами между М. Доркгевичем и Я. Довойновичем». Цей документ знаходиться в Литовській метриці і зберігається в Москві у Центральному державному архіві стародавніх актів (фонд 389, Литовська метрика, опис 1, книга 4, аркуш 1333). Він опублікований у «Русской исторической библиотеке» (том 27, Санкт-Петербург, 1910 рік, 391-392 сторінки). Вказаний документ стверджує, що Любешів набагато старіший, оскільки в 1484 році він уже був, розвивався і навіть через суд ділили його навколишні маєтки. Однак, на жаль, більш ранньої згадки про нього ще не знайдено.
У цьому ж музеї у фонді 389 зберігаються ще два стародавні документи (також російською мовою), де згадується Любешів і навколишні населені пункти. Перший — під 1516 роком: Постановления по жалобам княгини Петрухны Глинской и ее сестры Варвары Станкович на их зятя Юрия Рачка, судью Бельского, уклонявшегося от раздела Любешова и других имений, оставшихся после их матери. Другий — під 9 січня 1519 року: Решение по жалобам королевского маршалка и секретаря Н.М. Рачковича, в том числе на князя Януша Козечича об имении Ольбяз.[4]
В 1547 році Любешів переходить у володіння графа Лева Оброзцова. У подальшому, після підписання Люблінської унії 1569 року, Любешів разом з навколишніми землями перейшов у володіння Польщі.
У 1653 році Любешів був спалений вщент татарами. Але поселення поступово відроджувалось. Наприкінці XVII століття, у 1684 році литовський маршал Ян Кароль Дольський заснував у Любешові монастир отців піарів, який згодом, 2 січня 1926 року було передано Ордену капуцинів. У 1693 році хазяїн Любешова Ян Кароль Дольський виклопотав для села статус містечка.
При монастирі орденом піарів було засновано колегіум, який у добу Просвітництва набув слави одного з найкращих європейських колегіумів. У Любешові здобували освіту чимало визначних діячів культури і науки України та Польщі, а протягом 1753 - 1758 років у школі при монастирі навчався національний герой польського народу Тадеуш Костюшко. Середньовічний римо-католицький орден в історії українського шкільництва має важливе значення. Тим паче, що й зараз педагоги-піяри реалізують своє вчення у десятках країн, серед яких Іспанія, Польща, Італія, Франція, Австрія, Чехія, Японія, США, Канада, а також майже всі країни Південної Америки. На жаль, діяльність піярів в Україні після закриття у 1939 році останньої школи – Любешівського колегіуму, припинилась. Засновником ордену піярів є іспанський священик Хосе де Каласанц. Його педагогічній діяльності присвячена багата література латинською, італійською, іспанською та іншими мовами, на жаль, невідома педагогам в Україні. Учителями піярів були Галілео Галілей і Томмазо Кампанелла, які переслідувались неапольською інквізицією.
Піари не тільки відкрили в усьому світі, на противагу діючому шкільництву, безплатні школи для дітей, але й здемократизували освіту. У тогочасній школі могли навчатись діти багатих батьків, бо за науку треба було платити. Діти убогих батьків таким чином були позбавлені можливості вчитись.
У Любешівському колегіумі садили поруч на лави дітей шляхти і простолюду, католиків біля православних, протестантів біля євреїв. В ньому не було дискримінації ні етнічної, ні станової, ні релігійної. Польські та українські науковці не знайшли в архівах жодного документа, який би засвідчив випадок дискримінації українських чи єврейських дітей у піярських школах тогочасної Речі Посполитої, до якої входила Західна Україна, що особливо виділяє цю унікальну систему шкільництва, яка немало постраждала від переслідувань інквізиції та утисків єзуїтів. Зараз школи піарів продовжують роботу у багатьох країнах світу, у тому числі і у сусідній Польщі.
На превеликий жаль, у радянську добу у Любешові було зруйновано костел піярів. Мало що нагадує і славу колегіуму європейського значення. Ні унікальної наукової бібліотеки, ні лабораторій колегіуму, ні прекрасного ботанічного саду. В уцілілому приміщенні славетного навчального закладу розмістились друкарня, редакція газети та відділ освіти і науки.
Пам'ятний знак на честь 2000-ліття Різдва Христового. Урочисто освячений 30 січня 2001 року.
В 1756 році власником Любешова став Ян Антоній Чернецький, який зі своєю дружиною Феліцианною склав пожертвування на осередок капуцинів в Любешові. Пропозицію прийняли. 5 травня того ж року до Любешова прибули перші капуцини. Єпископ луцький Антоній Еразм Воллович видав Litterae Cridae, а 15 серпня 1756 р. освятив наріжний камінь під будівництво храму і монастиря, яке розпочалось у 1761 році.Та коли будівництво майже закінчували, у 1774 році, помирає його засновник – Ян Антоній Чернецький. Будівництво припинилося на довгі роки. Закінчили будувати кляштор ксьондзів-капуцинів аж у 1786 році. Того самого року єпископ Ян Хризостом Каховський освятив храм св.Франциска з Асізі. У 1788 році було затверджено монастир.
За другим поділом Речі Посполитої в 1793 році Любешів увійшов до Мінської губернії в складі Пінського повіту і був центром Любешівської гміни. Наприкінці XVIII століття, внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) всі землі Західної України та Західної Білорусії увійшли до складу Російської імперії.
У 1817 році любешівський осередок капуцинів згорів. Майже все було знищено вогнем, тому капуцини покинули свій притулок. У 1828 році Франциск Владислав Чернецький, син засновника, просив настоятелів руської провінції направити декількох монахів, які б зайнялися відбудовою храму і монастиря. Спочатку рада провінції відмовила з огляду на те, що майже весь монастир згорів. Однак наступного року пропозицію було прийнято і призначено отця Яна Канта настоятелем і відповідальним за відбудову святині й монастиря. У 1832 році царський уряд зліквідував монастирі капуцинів у Любешові. Невідомо, чи до цього будівництво було вже закінчено. Але під час І світової Війни німецькі солдати підірвали південне крило монастиря.
2 січня 1926 року ординарій пінської єпархії єпископ Зиґмунд Лозинський віддав капуцинам рештки давнього осередку в Любешові. Через два роки було прийнято рішення відбудувати монастир. У 1931 році генерал Ордену о. Мельхіор звернувся до комісара провінціального варшавського комісаріату отця Даніеля з проханням утворити капуцинський осередок східного обряду. На цю роль ідеально підходив монастир у Любешові, на Поліссі. 25 квітня 1933 року отець Мельхіор повідомив отця Даніеля про прийняття Орденом Східної Місії.
Першим настоятелем місії в Любешові було призначено отця Кирила Фермонта, з Голландії. За короткий період голландські капуцини слов'янського обряду відбудували храм і монастир. 30 квітня 1935 року в Любешові було зареєстровано монастир, а 7 вересня цього ж року єпископ Миколай Чернецький освятив святиню св. Франциска з Асізі. Проте з приходом радянської влади у 1939 році капуцини залишили осередок.Перша спроба проголошення у Любешові Радянської влади мала місце ще у 1920 році,але ця спроба виявилась невдалою, так як була придушена польськими легіонерами і в 1921 році земля Любешівщини вкотре перейшла під владу Речі Посполитої. Любешів разом із рештою земель Західної України увійшов до складу УРСР 30 вересня 1939 року. А 18 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР було створено Любешівський район у складі Волинської області, центром якого став Любешів.
29 червня 1941 року, вже через тиждень після початку Великої Вітчизняної війни Любешів був захоплений німецькими військами. Окупація тривала до 5 березня 1944 року. Протягом всього часу окупації на території Любешівського району активно діяли партизанські загони та сили ОУН-УПА. Деякий час партизанам Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання вдавалось навіть утримувати на території Любешова радянську владу, незважаючи на те, що тривала окупація навколишніх районів німецькими військами.
Любешів згадують у Кресовій книзі справедливих на стор. 108.
У Любешові знаходиться адміністрація створеного 13 серпня 2007 року Національного природного парку „Прип'ять-Стохід" (раніше - регіональний ландшафтний парк „Прип'ять-Стохід"), який об'єднав усі заповідні об'єкти Любешівського району. Загальна площа парку становить
Метричні книги Любешівської Преображенської православної церкви за період з 1840 по 1859 роки зберігаються в Національному історичному архіві Білорусії м.Мінськ.
Любешів... і не тільки!
Опубліковано: 26 лютого 2012
Йдеться ще про одну версію походження назви містечка, про витоки назви цього райцентру Волині.
Здається, вже давно стала звичною назва «Любешів», що походить від імені легендарного Любаша. Але в 1996 році було видано нарис з історії Любешівщини (упорядник – Петро Бущик). На сторінці 13 цієї книжки читаємо: «Ім'я Любеш чи Любаш, якщо могло існувати, то не в XV столітті, як свідчить легенда, а значно раніше – ще в дохристиянські часи». Написав ці слова доктор філологічних наук Віктор Давидюк, котрий часто буває в Любешові.
Заперечень проти твердження Віктора Феодосійовича, звичайно, нема. Але тепер, коли перечитав «Спогади про Волинь, Полісся і Литву» Юзефа-Ігнація Крашевського, переконався, що вчений правий щодо дохристиянської основи топоніму, імені Любаш. До речі, словник «Власні імена людей» Л.Г.Скрипник і Н.П.Дзятковської фіксує лиш імена Любим (із слов'янської та давньоруської – любимий), Любомир і пестливі Любомирко, Любко, Любчик, Любцьо. Їх жіночими відповідниками називають у словнику Любаву, Любов (Любину), Любомилу, Любомиру. Любов (Любина) характеризується як запозичення зі старослов'янської, де ім'я з'явилося як калька з грецького імені Харіс (любов).
Повернімося до «Спогадів...» Ю.-І. Крашевького. У цьому творі (користувався польським виданням 1985 року Народної видавничої спілки у Варшаві) на сторінці 119 знаходимо слова, що Нарбутт цитує пісеньку про божка Любіча, Любчика, що «співалася десь на Пінщині і котра до тих сторін стосується». А Любешів – це ж Пінщина!
У примітці на сторінці 342 роз'яснюється, що Теодор Нарбутт (1784 – 1841) – це історик з Литви, автор «Стародавньої історії литовського народу», «Пам'яток до литовської історії». Так от, литвини (так називали білорусів), за твердженням Нарбутта, вшановували бога Любєніча, а у русинів, тобто українців, це Любіч, або Любчик, бог Любові.
Хіба це не підтвердження правдивості того, що написав Віктор Давидюк? Тож, можна здогадуватися, місцевість, на якій розташований сьогодні Любешів, була місцем, де проходили поклоніння, капище Любіча, чиє ім'я згодом і перейшло у назву поселення, яке виникло поблизу тих місць.
...А романтична легенда про Любаша має, звичайно, право на існування! Нехай існує!
Написав про свої здогадки щодо походження назви «Любешів» і подумав, що й в інших однокореневих топонімах можна б і потрібно шукати те первинне, глибинне, що є в основі назви місцевості чи об'єктів на цій території.
Хіба ж безіменною була річечка, що протікала болотами, сіножатями, лісом між моїм рідним селом Хопнів (Ківерцівщина) і селом Лище (нині – Криничне Маневицького району) та впадала до Стиру уже в Четвертні (Маневиччина)? Сьогодні у Хопневі лише старші, може, і знають чи чули цю назву. Річка зникла після тотального осушення місцевості у 60-ті роки минулого століття. Але хіба не логічною буде здогадка, що десь там було капище, жертовник дохристиянського бога Любіча, ім'я котрого, з перемогою християнства, уже забулося... Проте назву перейняла річечка Любка! Тут уже не скажеш, що вона походить від особового імені Люба чи Любаш... Швидше, навпаки: власні імена типу Люба, Любов походять від імені того давнього бога, якому тут поклонялися, а відтак передалися й назви географічних об'єктів.
Краєзнавцям варто б замислитися над походженням назв і таких населених пунктів Волині як Любитів, Люблінець, Любче (В.П.Шульгач в «Ойконімії Волині» навіть подає, що назва – від ставропольського «Lubiec», але такого, що було особистим ім'ям) Ковельського і однойменного села Рожищенського районів; Люботин, Люб'язь Любешівського району (а українське «люб'язний», на яке посилається уже названий автор «Ойконімії Волині», хіба не від імені того слов'янського бога Любові, походить?); райцентра Любомль, старовижівського села Любохини...
Принаймні в поясненнях, про походження назв, жодного зі щойно названих поселень не можна знайти, що вони – ті ж Любит, Любом, Любота, Любог, Любець – засновники першопоселенні чи з якогось часу власники їх. Для цих власних імен спільне одне – витоки їх походження, що засвідчують високе почуття Любов. Воно завжди жило в людях і не могло не народити в їхніх уявленнях такого ж бога з поклоніннями, капищами, жертовниками йому, а пізніше – стало джерелом і для утворення слов'янських імен.
Валеріан ТИНЧУК